Мова сайту

Порядок надання

Наші контакти

 

 

blogspot

facebook

Адреса:

01021, м.Київ

вул. Мечникова, 16-а
тел.: (044) 254-30-10
факс:(044) 280-17-22

Email:

info@ukragroleasing.com.ua

Сайт:

www.ukragroleasing.com.ua

 

Голосування

Ваші потреби
 
Новини компанії Війна віку не питала...
Війна віку не питала...
Середа, 19 травня 2010, 12:28

До свята 9 Травня Національна акціонерна компанія «Украгролізинг» привітала ветеранів галузі із ювілеєм Великої Перемоги над фашизмом. Майже 30 учасників війни гостювали в офісі Компанії, покладали квіти до меморіалу Слави, були нагороджені пам’ятними подарунками.

р. Пам’ять

Війна віку не питала…

Вони потрапили у війну ще дітьми чи зовсім юними хлопцями і дівчатами. «Невже не було вам страшно у такому пеклі?» – запитуємо у ветеранів війни під час святкування ювілею Перемоги в Національній акціонерній компанії «Украгролізинг». «Страшно… ще й дуже. От тільки боятися нам не було коли,» – відповідають ті, кого жахлива війна позбавила безтурботної юності. І охоче розповідають свою історію лихоліття, яку не прочитаєш у жодному підручнику і не побачиш в кіно.

Щастя, знайдене на фронті

Але на традиційну зустріч в «Украгролізингу» ветерани війни та агрогалузі приходять бадьорі та усміхнені, хоча, бува, й спираються на паличку або лікоть когось із рідних. Де й поділися звичні старечі нарікання та стогони – вочевидь, у цих людей варто вчитися оптимізму. Ще здалеку гукають одне одного, намагаються чим сильніше потиснути руку, обнімаються гаряче і жартують про теплий травень і жіночі посмішки. Чи не оптимізм дарує їм такі довгі роки життя? – задумуєшся з такого світлого дива.

Майже тридцять учасників Великої вітчизняної війни, ветеранів, котрі довгі роки працювали в системі сільгосптехніки, Національна акціонерна компанія «Украгролізинг» зібрала напередодні загальнодержавних святкувань 65-ї річниці Перемоги. Такі зустрічі в «Украгролізингу» швидше схожі на домашні, родинні – із задушевною бесідою, яскравими квітами, щирими дарунками і щемними спогадами про тих, хто вже, на жаль, на таку зустріч ніколи не прийде…

Їх щосвята стає менше й менше, і тому ми з такою цікавістю ловимо кожне слово їхніх розповідей-спогадів. А старенькі демонструють просто дивовижні якості пам’яті, не упускаючи щонайменшої деталі своїх оповідань – ні номера частини, де служили, чи госпіталю, де лікувалися після поранення, прізвища фронтового товариша або кількості грамів хліба, виданого на пайку.

Киянка Анастасія Ткачевіна потрапила на курси медсестер зовсім дитиною. Два роки допомагала пораненим, а потім пройшла ще підготовку радисток і з військами дійшла майже до самого Берліна – 50 кілометрів залишалося.

– Вона й свого коханого зустріла в госпіталі, – розповідає дочка Анастасії Іванівни. – Він служив на Чорноморському флоті, був помічником капітана корабля. В одному з боїв судно вщент розбомбили німці, загинули всім, окрім капітана і нашого майбутнього тата, їх підібрав рятувальний човен. Капітан залишився геть неушкодженим, а от тато отримав 36(!) поранень, не було на тілі без ран жодного живого місця. Привезли в госпіталь усього перев’язаного, так що видно було тільки голубі-голубі очі, а то бинти, бинти, бинти. Рука зовсім не працювала, її навіть хотіли ампутувати. Мама давай благати: «Як же йому, такому молоденькому, без руки!» І взялася доглядати, масажувати, розробляти руку. Врятувала, не дала відрізати. Так він, хоча й мав повне право більше в армію не повертатися, все одно знову пішов воювати. Вони довго листувалися, а потім і одружилися. Згодом виявилося, що в частину, де служив тато, помилково повідомили, ніби він загинув разом з усім екіпажем корабля. Вже в мирний час батьки поїхали на меморіал до Севастополя і прочитали на пам’ятнику серед загиблих…татове прізвище. Повідомили у військомат, розповіли свою історію, аби відновити правду і стерти напис.

Бойове хрещення – під Сталінградом

Сімнадцятирічному Ілларіону Кравченку, третьокурснику технікуму, категорично відповіли у військоматі: «Навіть гвинтівки не маємо права тобі давати, малий ще». А він вперто не думав поступатися. Зібрав ще трьох таких же пацанів, подіставали з кишень свої значки відмінників ГТО та Ворошиловських стрільців, прикріпили до лацканів піджачків – і знов пішли штурмувати військомат, навіть до воєнкома прорвалися. Той посміхнувся на ті їх значки і відправив на будівництво протитанкових споруд під Харковом. Там хлопця уперше контузило.

– Тоді ніхто навіть подумати не міг, де насправді буде найнебезпечніше, – розповідає Ілларіон Мусійович. – Нас, хлопчаків, пароплавом мали доправити Волгою в тил, в авіаційне училище. Але під Сталінградом прорвалися німці, пароплав наш розбомбили. Роздумувати не було коли – нас кинули в бій. На той час у Сталінграді ще навіть не було наших регулярних частин, німців на тій ділянці ніхто не очікував. Три дні ми були серед тих, хто тримав оборону до підходу нашого підкріплення.

Замість льотної школи потрапив Ілларіон Кравченко до школи молодих командирів, воював на Курській дузі, брав участь у боях на Букринському плацдармі. Тут його двічі поранило, ходити не міг, то відстрілювався лежачи. А після шпиталю воював ще й на Лютізькому плацдармі. Форсував Дніпро, визволяв Київ, Поділля, Західну Україну.

– Мріялося, – згадує колишній розвідник Кравченко, – що ось вдома чекають рідні, а ми героями до них повернемося. Два з половиною роки я не міг листуватися – наше село на Кіровоградщині потрапило під окупацію. А коли нарешті надійшов перший лист, хлопці заставили мене танцювати, за солдатською традицією. Радів, танцював. Якби ж то знати, що в тому листі! Там було написано, що мама отримала похоронку на тата, дядько-голова колгоспу, у якого я перед самою війною гостював, розстріляний за допомогу партизанам, а двоюрідний брат теж форсував Дніпро, але загинув, при чому як раз під час визволення свого рідного села.

Біда сталася і з молодшим братом Ілларіона. Той вже після визволення із друзями біля підбитого танка намагався підірвати нерозірваний снаряд. Не встигли хлопці заховатися, як той вибухнув. Одного із хлопчиків вбило, а Ілларіонів брат потрапив із тяжким пораненням в госпіталь. Такими от сумними були перші повідомлення з дому.

Зате юнак гордився, що розвідники його частини першими доповіли про звільнений від фашистів Київ. Вони першими опинилися на зруйнованому Хрещатику, коли з нього втекли німці.

Тричі розстріляний

Усіх цих ветеранів після війни об’єднала одна з самих мирних галузей – сільське господарство. Наприклад, полковник-фронтовик Ілларіон Кравченко відзначився як успішний голова колгоспу, котрий згодом доріс до заступника міністра сільського господарства УРСР. А Володимира Уляновича Судака досі дуже добре пам’ятають як висококласного фахівця-експерта з нової агротехніки.

– Мене тричі розстрілювали під час війни, – тихо промовляє Володимир Улянович, задумливо дивлячись у вікно автобуса, який везе ветеранів до меморіалу Слави. – Було тоді мені років 11, коли наших сільчан зігнали до церкви. Усі знали: так фашисти готують до страти. Ми, хлопчаки, сподівалися врятуватись крізь якісь ходи-лази, якими давно промишляли. Позалазили, а один із фашистів помітив та й витягнув мене за ногу. Вже й пістолет на мене направив. Але підійшов інший і того пістолета вибив. Може, не хотів, щоби паніка заздалегідь зчинилася, не знаю. Тільки якась мить мене врятувала… Решта людей в той раз теж вбереглися. В останній момент староста таки зміг вмовити німців не знищувати село, хоча протримали нас зранку до вечора. Пригрозили, що то вже останнє попередження, і наступного разу пощади не буде, якщо помітять у зв’язку із партизанами, а першим розстріляють старосту за те, що взяв на себе відповідальність. Коли німці вже нарешті від’їхали, староста одразу знепритомнів. Від надмірної перенапруги, вочевидь. До речі, потім з’ясувалося, що сім’я старости, як і наша, активно допомагала партизанам, переправляла їжу, речі до лісу. Але все одно він мусив відсидіти 5 років таборів, ніби за співпрацю з окупантами. Така-от справедливість.

Іншого разу нас обстріляли поліцаї з вишок, побачивши, що ми перепливли Десну і подалися на луги з худобиною. У селі була кущова поліцейська дільниця, тому територія довкола суворо охоронялася. От по нас і пустили кілька кулеметних черг. Якимось дивом ні в кого не влучили. Ми бігали до партизанів зв’язковими, передавали потрібні дані.

На пам’яті Володимира Уляновича і те, як вони дітьми запрягалися в плуга по кілька чоловік та обробляли землю. Як босими, бо чобіт бракувало, вже аж серед морозів таки намагалися викопати застоялу картоплю і у своєму, і у сусідньому селі – діти зовсім, але більше ж не було кому.

Одного разу повернувся додому Володимир, а в хаті сидить його дід та німецький офіцер. Показують одне одному листи, фотокартки і… плачуть обидва. Обом однаково гірка ця війна, усі рідних та близьких втратили.

– До кінця війни ще було ой як далеко, а той німець так і казав, що не вірить у перемогу їхніх військ, у силу Гітлера, розуміє марність, безумство такої війни. А що ж було їм робити у тій трагедії!... – гірко згадує такі епізоди Володимир Улянович. – Страшно. Скільки матір моя пережила. Тоді ж навіть піти на пасовисько теж небезпечно був. Якось один із наших хлопців під кулі потрапив, коли ходив корів до річки напоїти. А моїй мамі прибігли і сказали, що я лежу застрелений на березі. То жах, коли уявляю, що пережила вона, доки бігла до річки ще й побачила тіло хлопчика… Потім підводою везли його до рідних.

– Коли перших наших солдатів побачили у 43-ому, то такі сльози раптом залили, – і зараз ледь стримується Володимир Улянович. – Вони нас заспокоювали: «Зараз іще наші прийдуть, все буде добре!» Ми їм про поліцейські пости розповіли, про окопи, засідки. На переправі кращі місця показували. Але потім переправу наших бійців почали обстрілювати німецькі літаки, раз по раз повертаючись, ніби за графіком. Бомбили все підряд. Разом із військовими і нас, пастушків, і корів. Ми поховалися попід кручею, запам’ятав і солдата нашого, який рядом пересиджував то бомбардування. Доки літак розвертався, я стрибнув через ту кручу і стрімголов побіг. Потім не раз вертався на те місце, роздивлявся: висота – шалена, незрозуміло, як її подужав! Скільки не пробував згодом – нічого не виходило, не зміг перестрибнути. Видно, у критичний момент страх додає і сил, і можливостей. Але дивним було ще одне. Усе наше стадо переляканих корів, побачивши мене, збіглося і трималося далі за мною. Я біжу і уся худоба за мною. Так гуртом бігли до кам’яних валунів, єдиного порятунку від бомб. Коли літак пролітав просто над нами, я падав. Але жодна тварина не наступила на мене, не зачепила – пробігали мимо, перестрибували навіть, та анітрохи не зачепили.

Однополчан розшукувала з Богданом Ступкою та Єжи Гофманом

Рідкісною медаллю «Син полку» нагороджена Ніна Михайлівна Нікітіна. «А от для «дочок полку» відзнаки не передбачено!» – жартома ображається Ніна Михайлівна, жвава і завжди усміхнена жінка.12-річним дівчам вона вже доглядала за пораненими. Саму б, звичайно, не взяли, буквально причепилася за старшою сестрою. Так разом дісталися з рідного Уралу і до Києва, куди прибув їх евакогоспіталь. Працювала в одному з найскладніших відділень – хірургічному. Каже, пам’ять закарбувала геть усі воєнні подробиці. Святковими днями, наприклад, легко згадуються навіть слова кожної пісні, що їх співали в ті часи поранені бійці. А вибух шаленої радості в День Перемоги і поготів не може забути:

– Підскочили з ліжок навіть тяжкопоранені, ті, хто лежав у гіпсі, з переломами. Аж до стелі підкидали палички, костури – де й сили взялися!

Тепер Ніна Михайлівна активно працює у ветеранській організації, волонтером ходить провідувати, доглядати старших однополчан. А ще організувала пошук – через газети, журнали, телепередачі – тих, хто в різні роки війни лікувався в її евакогоспіталі. Годинами шукала документи в архівах, бібліотеках. У київській школі №139 на Татарці, де власне й розташовувався шпиталь, обожнюють цю бадьору симпатичну жінку, намагаються якнайбільше розпитати її про події в їх школі у буремні воєнні роки. Особливими реліквіями вважають старі фотокартки, на яких ось, нібито й знайомі їм класи, коридори, але замість звичних парт – ліжка з пораненими бійцями, медики біля них… Невдовзі старання ветеранів, учителів та школярів увінчаються створенням музею. На його відкриття вже пообіцяли приїхати колишні солдати Великої Вітчизняної, буде навіть гість із Росії, з яким активно листується Ніна Михайлівна.

Які дивовижні люди і події трапляються Ніні Михайлівні під час її пошуків! Наприклад, свою подругу – дочку начальника госпіталю вона розшукала аж у Франції, в Парижі. І допомагали жінці у пошуках видатний український актор Богдан Ступка та польський режисер зі світовим ім’ям Єжи Гофман. Як виявилося, дружина Єжи Гофмана і подруга Ніни Михайлівни товаришують.

– Хоч яка занята людина Богдан Сильвестрович Ступка, але вислухав мене, пообіцяв допомогти. І коли до Києва на прем’єру свого фільму приїздив Єжи Гофман, то я вже була попереджена, мала можливість передати своє прохання.

Отак і митці долучаються до пошанування пам’яті про воєнне лихоліття.

Каша і медаль від генерала Чуйкова

У 12 років почав працювати в МТС слюсарем Юліан Шевченко. З Миколаївської області його сім’ю евакуювали до станиці Степанразинської під Сталінградом. У МТС, де хлопчина навчився лагодити машини, якось довелося ремонтувати машину Василя Чуйкова, тодішнього командуючого 62-ю армією. І був це 1942 рік. Подякувати за ремонт приїхали четверо військових – видали майстрам по буханцю хліба від генерала, цукор, концентрати каш.

– Мені ті брикетики каші й досі пам’ятаються, – каже Юліан Михайлович, – на їх обгортці були віршики написані:

«Аль ты пеший, аль ты конный,
Аль пилот, взлетая ввысь,
Подкрепившись кашей пшенной,
Лучше ты с врагом дерись».

Ординарці розпитали хлопців про сім’ї, про загиблих рідних, записали їхні адреси в Україні. Сказали, що їхня хороша робота варта подяки і навіть нагороди. На той час і хліб з цукром та кашею були такою нагородою. Але у 1946 Юліана Шевченка викликали у військомат і вручили медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». Тоді юнак згадав спецзамовлення генерала і досі впевнений, що то з його подання отримав медаль за свої три роки роботи під час війни.

З них починалися десантні війська

Ще до війни у свої 14 років пішов вчитися до артилерійської школи в Броварах Тагір Самерканов.

– Коли розпочалася війна, ми зранку побачили літаки з хрестами над Дніпром і подумали, що це знімають кіно, – пригадує Тагір Ідрисович. – Літаки летіли тихо, не стріляли. Але швидко стало відомо, що вони вже відбомбили Святошин і авіазавод. На той час я закінчив 9-й клас. В училище брали тільки після 10-го. Нас з сестрою евакуювали в Челябинськ. Звідти у 1942 мене спрямували в Севастопольське училище. Тоді формувалося 20 бригад десантних військ з курсантів авіаційних училищ, піхоти.

– На той час мені вже перевалило за 17, – і досі вважає Тагір Ідрисович той свій вік вже зрілим для солдата. – Я потрапив до 4-ї бригади, а мій друг-однокласник, з яким і школу, і училище пройшли, – у 5-ту. У мене вже не було батьків на той час, а його мама (у неї він єдиний син) просила, щоби ми завжди трималися разом. Так і було – і ліжка наші в казармі стояли поряд, і з одного казанка їли. А тут потрапили у різні вагони. Сподівалися, то тимчасово, і швидко знову зустрінемося. Але їхню бригаду десантували між Каневом і Черкасами за Дніпро. І там друг мій загинув. Я лишився самий. Воювали на Донбасі, всю Україну пройшли, Австрію. Закидали нас і в тил ворога. 15 квітня 1945 року мене поранило, до 5 травня у Відні провалявся в госпіталі. І ще після цього нас кинули на Чехословаччину, довелося воювати навіть після Дня Перемоги – до 11 травня, тому що деякі німецькі частини не складали зброю, проривалися до американців, щоби саме їм здатися у полон.

Не залишив військової служби Тагір Ідрисович і після війни, служив у Підмосков’ї. А 1 травня 1947 року навіть брав участь у військовому параді до Дня Перемоги на Красній площі столиці СРСР. Їхав біля прапора на головній машині разом із командиром бригади.

Але мирний час вже потребував мирної професії. І фронтовику Самерканову довелося закінчувати десятий клас у «вечірці», згодом юридичну школу, після чого вже міг поступати на юридичний факультет шевченківського університету в Києві. Юристом довгі роки працював у системі сільгосптехніки.

Добрі традиції «Украгролізингу»

«Рідко яка галузь отак дружно, з особливо щемною увагою до учасників війни святкує День Перемоги», – ділилися враженнями ветерани.

– Вітають усі, але отакі родинні, неформальні зустрічі рідко коли влаштовуються, – говорить Ніна Михайлівна Нікітіна, активістка ветеранських організацій Києва. – А ось в «Украгролізингу» нас запрошують в гості подивитися Компанію, в якій ми пропрацювали роки й роки, познайомитися із молодими співробітниками. Разом їздили покладати квіти до пам’ятників загиблим у парку Слави, біля музею Великої Вітчизняної війни. Ще ми мали можливість передивитися виставки військової техніки, разом пофотографуватися.

І, певна річ, ветеранів чекали не тільки подарунки, але й святковий обід. Біля по-сімейному накритого столу, після «фронтових ста грамів» згадували тих, хто не дожив до цих днів, бажали здоров’я та оптимізму один одному. Спеціально до зустрічі на свято Перемоги самодіяльний поет Георгій Грищенко написав вірші –посвяту ветеранам. Гості у тиші слухали ці щирі поетичні рядки і разом з автором бажали один одному:

Хай неміч стареча обходить
Усіх ветеранів війни,
Хай кожен себе нагородить
Усім оптимізмом весни.

Легко згадали старі пісні воєнних років, бадьоро підхопили «Эх, путь-дорожка фронтовая…». А під мудрі слова «Журавлів» не тільки у ветеранів, але й у молодих заблищали сльози на очах…

Усі керівники Національної акціонерної компанії «Украгролізинг» вийшли привітати, за доброю традицією сфотографуватися із старшими товаришами, тими, хто організовував і розбудовував систему сільгосптехніки і загалом сільськогосподарську галузь в Україні. Теплі слова прозвучали, зокрема, від народного депутата України Василя Шпака, голови правління НАК «Украгролізинг» Миколи Шпака, першого заступника голови правління Євгена Ціпа, генерального виконавчого директора Української асоціації аграрних інженерів Володимира Кульгавого, директора департаменту лізингу Людмили Дергалюк та інших співробітників НАКу.

– Найважливіше і найприємніше для нас – побачити у рідних стінах, де працювали колись, якомога більше молодих облич, – говорили сивочолі ветерани, – тому з такою охотою і радістю щоразу поспішаємо в «Украгролізинг» на Мечникова, щасливі, що про нас пам’ятають. Дивимось на вас – і теж ніби молодшаємо, забуваючи, що юність і молодість нашу покалічила війна…

 

 
 
 

CC by SA 3.0, 2010-2019 "Украгролізинг"

Про компанію лізинг Законодавча база Питання та відповіді Новини